Головна | Реєстрація | Вхід | RSSСубота, 18.11.2017, 05:22

Офіційний сайт Геронимівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

шкільний музей

Музей-світлиця «Моє рідне село» створено 2007 року. Світлиця розміщена в одній кімнаті та налічує 104 експонати зібраних вчителями школи, дітьми та батьками. Значну роль в функціонуванні та поповненні експонатами музею-світлиці має робота гуртків «Стежинами рідного краю» (керівник Коваленко М.П.) та «Люби і знай свій рідний край» (керівник Іщенко Ж.М.).

Матеріали музею висвітлено в трьох розділах:

Розділ 1 «Етнографія»;

Розділ 2 «Шляхами мужності і слави»;

Розділ 3 «Краєзнавство».

Розділ 1 «Етнографія»

Всім нам добре відомо, що звичаї свого села, свого роду, свого народу - це ті прикмети, за якими ми розпізнаємо народ не лише в сучасному, а і в його історичному минулому. В усіх народів існує повір'я, що той, хто забуває звичаї батьків, карається людьми і Богом. В час духовного відродження нашого народу все уважніше вдивляємося в його історію, все частіше звертаємося до нашого минулого. Тому  у нас в школі було організовано музей-світлицю, завдання якого було показати основні віхи історії нашого села.

Ласкаво просимо до нашого віртуального 

історичного МУЗЕЮ-світлиці!

Кожна людина з великою любов'ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де пройшло її дитинство з дивоцвітом-казкою у затишній батьківській оселі, згадує традиції і звичаї, що шанувались із діда-прадіда.

                                   
                                                 Елементи побуту української хати ХІХ ст..


          Вишитий рушник
- саме він пробуджує в нашій душі теплі спогади дитинства. Традиційно з рушником вітали появу дитини в родині, з ним зустрічали дорогих гостей, його дарували старостам і зустрічали молодих після шлюбу, з ним збирали в дорогу чоловіків та синів, проводжали людину в останню путь. Рушник в Україні завжди був символом гостинності, на ньому підносили давню слов'янську святиню - хліб і сіль. Він був і є взірцем людської працьовитості, адже за кількістю рушників в оселі складається певна думка про госпо­дарів, а особливо про господиню. До вашої уваги представлені зразки рушників, вишитих руками геронимівських майстринь.

                                                                                                                                                         

Українська хустка здавна відігравала важливу обрядову роль, була символом вірності і пам'яті про коханих. Хустина, яку використовували під час весілля, мусила бути світлою, ясною, як символ чистого і щасливого подружнього життя. А ще - хустка на спеченому в печі хлібові, щоб не черствів, та дитячих колисках - від вітру і лихого ока, вузлик з вечерею для хрещених на Різдво, на столі з паскою. Цей пам'ятний дарунок завжди супроводжував чумака в далеких походах, бідняка на заробітках на чужині. І мандрувала по світу разом із козацькою піснею українська хустка.

                                                                                                                                                         

Внутрішнє планування хати обов'язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося — де тепло, там і добро, там злагода в сім'ї та забезпеченість родини. Жінки постійно підмазували і білили піч, бо на цій чистоті тримався авторитет господині. Дівчаткам не дозволялося мазати піч, але не дай Боже, піч буде неохайною під час сватання, напевне, тоді старости не будуть чекати ні рушників, ані гарбуза, а втечуть якнайшвидше. Потрібно відзначити, що в українців всі речі мали не тільки практичне значення, вони повинні були прикрашати кімнату. Тому господині завжди оздоблювали свою оселю, зокрема піч, малюнками і розписом. Це дуже гарні візерунки, створені різними фарбами, або витинанки, іноді піч вкривали кахлями - тонкими полив'яними цеглинками, на яких зображувалися малюнки з сонцем, рослинами, квітами.

                                                                                                                                                                 

Колорит минувшини створює колекція українського старовинного одягу, яка презентує багатющі варіації національної вишивки. Окрім, власне черкаських мотивів із рослинним орнаментом з великими барвистими квітками,  тут представлено мотиви також різних регіонів України.

                                                                                                                                                      


Розділ 2 «Шляхами мужності і слави»

       Страшною, але водночас героїчної сторінкою в житті геронимівців стала Велика Вітчизняна війна. Німці зайшли в село 19 серпня 1941 року. Ще до їх приходу в лісах поблизу Черкас був сформований партизанський загін під командуванням Федора Савченка, а після його загибелі Степана Пальохи. Члени цього загону проводили активні дії проти окупантів. Партизанською зв'язковою в селі була Коваленко Марія Назарівна. Серед партизанів перебував також наш односелець Костянтин Климович Кисленко. Під час виконання чергового завдання, він був схоплений гестапівцями, які замордували його до смерті. Його тіло мати випросила для поховання за християнським звичаєм. Під час похорон на процесію був здійснений напад з фашистського літака. Очевидці стверджували, що вони навіть помітили з яким оскалом вищирявся на них пілот ворожого літака, стріляючи в живих людей. Цього випробування  вже не витримало зболене материнське серце: після цього вона оніміла. Восени 1943 року радянська армія успішно розвивала наступ з метою визволення Черкас. Землі поблизу Дніпра стали ареною жорстоких боїв. Не стала винятком і Геронимівка. 18 листопада 1943 року батерея самохідних установок лейтенанта Вернигори підійшла до села. Головну машину вів Віктор Кулаков, його було смертельно поранено в цьому бою. Визволення села відбулося ціною життя 78 воїнів. Їх було поховано у Братській могилі. А іменами героїв названо вулиці нашого села.

                                                                                           КУЛАКОВ ВІКТОР ІЛЛІЧ

Кулаков Віктор Ілліч народився в 1921 році в селі Плодовите, Мало-Дербетовського району, республіки Калмикія. В 1941 році Віктора призвали до армії. Службу проходив в місті Виборзі на Фінському кордоні, потім воював на Україні. За мужність, проявлену в травні 1942 року був направлений на курси молодших лейтенантів.

                                                                                  

17 листопала 1943 року був тяжко поранений при визволенні с. Геронимівка, Черкаського району, Черкаської області. Доглядали  його жителі села Тараненко Карпо Сергійович та його дружина Тарененко Марія Степанівна. 20 листопда 1943 року Віктор Ілліч помер, був похований на сільському кладовищі. 35 років триває листування з дочкою Кулакова В.І. Ігнатовою Раїсою Вікторівною. Зараз за його могилою доглядають гуртківці школи «Люби і знай свій рідний край » разом з керівником Іщенко Ж.М..  В шкільному музей знаходяться копії листів Віктора Ілліча зі своєю дружиною Валентиною.

                               


ВЕРНИГОРА ПЕТРО ЛЕОНТІЙОВИЧ

                                            

        З 20 листопада по 14 грудня 1943 року точилися жорстокі вуличні бої за м. Черкаси. Напередодні боїв за місто невеликий простір між селами Василицею і Геронимівкою за день кілька разів переходили з рук в руки.Однієї осінньої ночі батарея самохідних уста-новок лейтенанта П.Л.Вернигори з десантом піхоти таємно наблизилась до ворожих позицій і раптово наблизилась до Геронимівки. Тут вони розгромили підрозділи СС «Вікінг», створивши тим самим сприятливі умови для наступу своєї частини. Тільки в останніх боях батарея, якою командував Вернигора, знищила 3 танки, 17 гармат, десятки кулеметних точок, 13 автомашин і більше ста солдатів  ворога.

Гнат Степанович Хоменко

 

                                                                                                                                                                   

      Гнат Степанович Хоменко народився в селі Синява Ракитинського району Київської області в сім’ї селянина. Українець,  безпартійний. До армії працював в місті Комсомольськ-на-Амурі. В армії з 1938 року. Воював на Західному, Воронезькому, Другому українському фронтах. Загинув 19 листопада 1943 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року за мужність і відвагу, проявлених в боях за село Геронимівка і звільнення м. Черкаси, механіку-водію СУ-122 1817-го самохідно-артилерійського полку 52-ї армії старшому сержанту Хоменку Гнату Степановичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Похований в Братській могилі села Геронимівка. 

                                             Кисленко Костянтин Климович

                                                                                                                                                          

Кисленко Костянтин Климович народився в селі Геронимівка в багатодітній родині Кисленка Клима та Кисленко Одарки. Мав трьох братів: Миколу, Никона та Андрія і сестер: Олександру та Ганну. Костянтин Климович працював робітником на залізниці в місті Черкаси. В роки Великої Вітчизняної війни був залишений для підпільної роботи в тилу ворога. Його основним завданням було передавати зведення про рух німецької техніки, боєприпасів, живої сили на Судний фронт. 


Ковтун Сергій Макарович


         З 1939 року в лавах Радянської Армії. Війна застала курсантом авіашколи. Після закінчення Пермської авіашколи льотчиків-штурмовиків, на початку 1944 року був направлений в діючу армію на 3-1 Білоруський фронт. В 684 штурмовому авіаполку на посаді льотчика-штурмовика приймав участь в бойових вильотах. Потім був переведений в 12-й бомбардувальний авіаполк  35-ї авіадивізії на посаду льотчика. Полк приймав участь в штурмі Кенінзберга, звільнені Польщі від німецької окупації, взятті Берліна. Після чого перебазований на Забайкальський фронт, де теж приймав участь в боях проти японських мілітаристів. З 1964 року  по 1976 рік працював учителем Геронимівської восьмирічної школи. Має нагороди Батьківщини: медалі «За штурм Кенінзберга», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією».

                                                                

Розділ 3 «Краєзнавство»

Не можливо розповісти про історію нашого села, не розповівши про його трударів. Адже його розвиток тісно пов’язаний із розвитком сільського господарства, яке завжди було тяжким на скупих піщаних тутешніх землях. У 1921 році було утворено комітет незалежних селян, і кожна сім’я отримала землю. Та справжній прибуток селяни отримали в 1924 році. А в 1930 році в селі було організовано колгосп, де застосували технологію озимого посіву. Прибутки постійно зростали. Та справжнім переворотом стало вирощування технічних культур (кокса-гизу та конопель). У 1938 році бригада Жирного Петра стала учасницею Всеукраїнської сільськогосподарської виставки в Москві та всі плани були порушені війною. В перші повоєнні роки господарство поновило поголів'я корів та впорядкувало рільництво. Люди напружено працювали. Вже в 1948 році за великі досягнення 38 передовиків були нагороджені орденами та медалями, голові правління Братку М. та бригадиру рільничої бригади Тацьку П. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Влітку 1950 року до артілі було приєднано колгоспи сусідніх сіл Дахнівки та Василиці, а головою правління обрали Г.Є.Буркацьку. Це стало новим поштовхом для розвитку. У 1951 році Уряд нагородив орденами і медалями 42 особи, Буркацькій Г.Є. було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. За рахунок колгоспу було проведено багато робіт і зокрема в соціальній сфері:прокладено водогін, побудовано школу, дитячий садок, Будинку культури. В 1974 році колгосп закінчив будівництво тепличного комбінату, який очолив Дмитро Бойко. Галина Євгенівна Буркацька- жива легенда нашого краю відіграла особливу роль у розвитку нашого села. Адже її шлях від рядової колгоспниці до державного діяча - славний шлях дочки свого народу, служінню якому вона присвятила все життя. Народилася Галина Євгенівна в сім’ї колгоспників. З дитинства привчена до праці, чесна і надзвичайно ініціативна. Першу свою нагороду – орден Трудового Червоного Прапора вона одержала в 1949 році. А наступного року геронимівці обрали її головою правління колгоспу. Вже 1951 рік завдяки натхненній праці колгоспників на чолі з цією розумною жінкою приніс високі прибутки. Слава про артіль прокотилась по всьому Радянському Союзі. Трударів було нагороджено державними орденами та медалями, а Буркацькій Г.Є. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. ЇЇ нелегкі будні проходили в полі, на фермі, на будовах, серед людей. А ще, як добрий господарник, вона навчалася в Київській сільгоспакадемії та й всіх керівників ланок залучала до навчання, розуміючи всю важливість освіти своїх людей. Другу Золоту Зірку вона отримала у 1958 році, вже будучи викладачем рідного університету, кандидатом сільськогосподарських наук. За своє життя Буркацька Г.Є. неодноразово обиралася депутатом Верховної Ради Радянського Союзу, була делегатом конгресів, учасником різних делегацій. І куди б не вела її доля, яких би висот вона не досягла,  Галина Євгенівна постійно підтримувала зв’язок з рідним селом. Вона є почесним жителем Геронимівки, а трудовий подвиг цієї визначної жінки оспіваний у піснях та віршах.


Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Copyright MyCorp © 2017